Класна година: «ГОЛОДНИЙ РІК, ГОЛОДНИЙ ВІК»

Класна година: «ГОЛОДНИЙ РІК, ГОЛОДНИЙ ВІК»

18.12.2017 в 17:38 Железковська О.Ю. 224 0 Helen

Штучно організований голодомор – одна з найстрашніших трагедій в історії українського народу і найбільший злочин перед українством. Колишня житниця Європи значно відстала в розвитку від передових країн світу. Демографічні втрати в межах України, включаючи зниження народжуваності в 1932-33 роках , сягнули за різними оцінками від 7 до 10 мільйонів людей.

ГОЛОДНИЙ РІК, ГОЛОДНИЙ ВІК

Мета:Розкрити причини голодомору в Україні в 1932 – 1933 роках, розвивати в учнів уміння аналізувати події, формувати навички критичного мислення, виховувати почуття гуманності, поваги й шанобливого ставлення до людей, до минулого свого народу.

Обладнання: колоcки пшениці,фотографії, записи свідчень очевидців.

Звучить музика. На фоні запису говорить вчитель.

Історичні довідки.

1. Становище в країні було катастрофічним. Ще в жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі.За кілька місяців комісії викачали у селян внутрішні фонди-продовольчий , фуражний, насіннєвий.

2. Представники місцевої влади організували у селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного негайно авідвезти на станцію мішок зерна, а в разі непослуху позбавлення волі на 10 років. Це був розбій, свідомо спрямований на винищення селянства.

Учень.
Обдирали селян, наче липку.
Мав коня – то вже був з куркулів.
Супротивних – в Сибір, там , крізь шибку
Скільки глянеш – дроти таборів...

Вчитель
Кажемо нині: село постаріло. А це ж прямий наслідок голодомору. Ми з болем говоримо сьогодні про генофонд українського народу, непоправно підірваний голодомором 1933 року. Що ж забрали з собою в могили ті мільйони великомучеників голодного року? Не тільки те , що вони самі могли сотворити на цьому світі, а й те що і чого вони так і не передали нащадкам.Зяюче провалля утворилося на місці 33 року в демографічній структурі населення України.

“Дух селян був зломлений, рідко хто з них усвідомлював себе не те що українцем, а й взагалі людиною. Країна і народ були пограбовані до нитки, в ярках, на цвинтарях, в погребах поховано мільйони людей, вина яких лише в тому, що вони мали нещастя народитися українцями” (С. Піддубний, історик, краєзнавець).

Учень
У той рік заніміли зозулі,
Накували знедолений вік,
Наші ного розпухлі узули
В кирзаки-різки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік,
Без труни, загорнувши в ряднину...
А на ранок – помер чоловік.
У той рік і гілля, і коріння –
Все трощив буревій навкруги...
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорботна німа край могил.

Учень
На тихі села навійнулось горе –
Дітей з колиски кинуто на сніг,
Спустошено господарів комори...
Хто хліба шмат собі придбати міг,
Хто до роботи уставав на зорях,
А зморений, моливсь до образів –
Діждався той Сибіру, Соловків...

Вчитель
Пік голодомору припав на зиму 1932 – весну 1933 років. Села України обезлюдніли. Живі не мали сил ховати мертвих. На багатьох старих сільських кладовищах і досі можна помітити, що найбільшу частину їх становлять ділянки зарослих горбочків. Ці могили з”явились у ті страшні часи. Вимирали родини, хутори і цілі села. Чорні прапори майоріли над сільрадами вимерлих сіл.

Учень
Що сталося з тобою вкраїнське село?
Здається , тут горе давно,
А дзвін поминальний не чути ніде
Зате на могилах лиш вітер гуде.
Та голод і лихо заповнили вщерть,
Складала в покоси невільників смерть
То був тридцять третій....

Вчитель
Голод 1932-1933 років був у всіх населених пунктах Олександрівщини. Втрати населення - еквівалентні втратам військовослужбовців-земляків на фронтах Великої Вітчизняної війни. За відомостями, зібраними представниками влади у 1993 році, на Олександрівщині голодною смертю загинули (чоловік):

  • Підлісне – 677;
  • Красносілка – 406;
  • Красносілля – 286;
  • Цвітне – 255;
  • Єлизаветградка – 254;
  • Розумівка – 250;
  • Родниківка – 221;
  • Нижчі Верещаки – 222;
  • Бандурове – 204;
  • Ставидла – 161;
  • Омельгород – 135;
  • Нова Осота – 116;
  • Китайгород – 109;
  • Голикове – 102;
  • Кримки – 100;
  • Любомирка – 91;
  • Триліси – 82;
  • Івангород – 81;
  • Григорівка – 68;
  • Вищі Верещаки – 58;
  • Липівка – 58;
  • Хайнівка – 43;
  • Михайлівка – 50;
  • Іванівка – 38;
  • Ружичеве – 35;
  • Ясинуватка – 21;
  • Могилів Курінь – 17;
  • Стримівка – 8;
  • Антонівка -4.
  • Відомості ці далеко не повні…

Вчитель

Штучно організований голодомор – одна з найстрашніших трагедій в історії українського народу і найбільший злочин перед українством. Колишня житниця Європи значно відстала в розвитку від передових країн світу. Демографічні втрати в межах України, включаючи зниження народжуваності в 1932-33 роках , сягнули за різними оцінками від 7 до 10 мільйонів людей.

Голод в Україні 1932-33 років – явище, про яке ми не можемо і не сміємо забувати. 28 листопада 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон „ Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, де голодомор визнано геноцидом українського народу, а його заперечення визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв, приниженням гідності українського народу і є протиправним.

АТАМАСЬ Галина Сергіївна, жителька смт Олександрівки. Записала учениця Олександрівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів № 1 Калініченко Вікторія в 2002 році. Батько був із бідної сім’ї села Івангорода, працював він теслею у колгоспі “Іскра”, мати теж з бідної сім’ї. Вона тяжко хворіла, робити лікарі не дозволяли, тому ми за неї працювали. Тоді жінкам давали по 90 сотих, а дівчаткам таким як я, 1,5 га. От і сапали, убирали разом із братами, батько інколи відпроситься раніше з роботи та допоможе.

У 1932 році восени не було хліба, але ми до Нового року не голодували. Була капуста, жито, пшоно, картопля, пекли оладки. Після нового року, як водою змело - не стало нічого. А весною взагалі не було що їсти. У нас сім’я була велика: батько, мати, три брати і я. Прогодувати таку сім’ю було нелегко. Була у нас корова. Доїлась вона до березня і рятувала нам життя.

Якось пішла я продавати молоко, щоб купити солі, а вона була дорога. Та стою собі, підходить до мене жінка та й каже: “Дитино, віднеси мені будь-ласка, додому молоко.” Але я не пішла. А пізніше люди казали, що та жінка додому заманювала дітей, убивала, варила їх і їла. І вона не одна така була тут.

Влітку їли бур’ян, акацію. Нарвемо, посушимо, пожорнуємо і печемо оладки.

У 1932-1933 рр. кладовище було там, де сьогодні дитячий садок № 3. І, от, якщо людина чує, що вона повинна померти, то йшла саме туди. Також по вулицях їздила підвода і на неї складали померлих людей і відвозили їх на кладовище.

Олександрівський районний краєзнавчий музей. — 8049. — Д 4324.

ЛІВАНОВСЬКА Мотря Федорівна, народилась у 1925 році в селі Несватковому, нині жителька смт Олександрівки. Запис учня Олександрівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів № 1 Коника Станіслава, 2003 рік.

Спеціальні бригади ходили по людях. Забирали все, навіть горох, квасолю. У нас вдома було два мішки пшона – забрали. Від голодної смерті нас врятувало те, що мама встигла заховати відро кукурудзи, а пізніше отелилась корова. Мама мала персня і сережки, які вона у Смілій виміняла на пуд жита. Навесні збирали щавель, рвали липу. Рятувались від голоду, як могли.

А смерть бродила на шляхах, на полі, в хатах. По дорозі з Несваткового в Олександрівку лежали трупи людей, замучених голодом. По Несватковому їздила спеціальна підвода. На неї збирали трупи і скидали на кладовищі в одну яму.

Олександрівський районний краєзнавчий музей. – 8048. – Д 4323.

БЕЗКРОВНИЙ Федот, 1923 року народження, житель селища Олександрівки.

Хліба не стало ще до нового року. Перебивалися як могли. Добре, що була корова: мати щось продавала і щось купувала. Батько товк якесь зерно у ступі, щось додавали туди, пекли оладки, варили кашу й ділили — кожному за віком і роботою (а було нас разом шестеро ротів).

Їли все, що можна і що не можна: цвіт акації сушили, терли й ліпили оладки; рвали корені рогозу, кінський щавель. Картоплю — ту, що держали на посадку, перебирали кілька разів, все вибирали більшу, посадили відер шість завбільшки як квасоля; на цьому й картопля кінчилася. Хліба в магазинах не було. Робітникам цукрозаводу возила будка, а решті — не було, помагав Тясмин. Мені було неповних десять років, корзиною в Тясмині ловив, що попадеться.

А ще наш батько баштанував у колгоспі — і була в нього остача від насіння кавунів. Те насіння сушили в печі, товкли в ступі, заварювали з водою, добавляючи трохи молока. Оце нас і врятувало.

А потім ще у нас на городі було посіяне просо, і тільки воно почало наливатися, ми вже його виминали і варили куліш.

На нашому кутку (Холоша — по-вуличному) жило тоді близько ста сімей. За кілька місяців 1933 року померло душ вісімдесят. У родині Олефіренків померли батько, мати, дві дочки, онука-немовля, два сини, мої однолітки. Живим лишився єдиний син, який на той час жив за межами Олександрівки.

Стільки ж людей, душ вісімдесят, загинуло під час війни...

33-й: голод. Народна книга-меморіал. – К., 1991. – С. 432.

Б. Сергій Нечипорович, уродженець смт Олександрівки. Спогади записав учень Олександрівської загальноосвітньої школи № 2 І-ІІ ступенів Черкес Антон у 2005 році.

У 32-33 роках працював у міліції в Олександрівці. Працівників міліції примушували “викачувати” хліб у населення. Був наказ забирати все до зернини, навіть квасолю, сочевицю, горох. Для цього ламали лежаки димарів, груби, комини печей. Важко передати, що чинилося в цей час у сім’ях: плачуть матері, кричать діти, хапають міліціонерів за рукава, за форму, вибігають на двір і тут кричать.

Дехто з міліції не витримував, бо це було страшніше похорону, і розраховувався, але таких було небагато, бо це вважалося як зрада. Працівники міліції одержували пайки. За один місяць давали 4 кг буряків, за другий – 4 кг капусти, третій – 4 кг моркви, наступний– 4 кг борошна. Люди вимирали цілими сім’ями. На вулиці Горького (тоді – Малобірчанська) вимерло до 80 % населення.

На весну 33–го в Олександрівці було тихо і страшно, чутно було тільки проїжджаючий бруківкою запряжений у худу шкапу віз, на якому везли мерців туди, де зараз височить дитячий садок №3. Олександрівський районний краєзнавчий музей. – 8031. – Д 4306.

ВОЛОШАНЕНКО Катерина Никифорівна, 1920 ро-ку народження, жителька смт Олександрівки. Записано у 1999 році Саламашенком О. У 1933 році померли мої батьки, і всі ми доростали сиротами. Було дуже страшно. Від голоду, можна сказати, врятував нас колгосп. Нам давали “заколоту”: кип’ятили окріп, посипали борошном, от і все. А так більше майже нічого не було їсти.

У Косарах був спиртзавод, і люди ходили туди, щоб вкрасти браги. Потім її пили, щоб хоч трішки втамувати голод. Були випадки, що люди топилися в бразі: не могли вибратися.

Було в Олександрівці й таке, що люди їли мертвих людей, їли собак, цвіт акації, все, що могли. Було дуже багато смертей. Люди валялися пухлі або мертві попід тином. Інші люди ходили і забирали мертвих, скидали в одну яму і закопували, ніби якусь річ або тварину. Було дуже тяжко бачити, як помирають люди, а особливо діти віком від 6 до 10 років. Нічим не можна було допомогти. Багато дітей врятували колгоспні ясла.

Олександрівський районний краєзнавчий музей. — 4890. — Д 2574.

ГОДОВАНИК Марія Макарівна, 1922 року народження, жителька смт/Олександрівки. Записано у 1999 році.

Коли прийшов голод, у хаті, як і скрізь на селі, не було ні зернини. Все забрали комнезами. Їли листя і цвіт акації. Переминали пусті качани і робили із крупців кашу або коржі. Мама ходила по селу і вимінювала різні речі на їжу. Приносила вона квасолю і макуху, і то не часто. Тоді ми вважали цю їжу королівською. Все, що залишали на другі дні, приходили уночі або вранці комнезами і забирали. Так одного разу вони забрали і батька. З тюрми він повернувся лише через чотири місяці. За що забрали, не пояснили. Знесилена голодом, вся сім’я перехворіла на малярію. Ми, діти, лежали пухлі й безсилі.

По сусідству жили люди, які були дружні з сім’єю Годоваників. За часів до голоду діти приятелювали. Мала сім’я сусідів двох дочок — Дуню і Дашу. Під час голоду мати поїла своїх дочок. Було їм тоді 7 та 8 років. Після того жінка ходила, ніби мара, чорна та страшна.

Із нашої сім’ї ніхто не помер. На селі були одиниці сімей, в яких всі вижили.

Олександрівський районний краєзнавчий музей. — 4894. — Д 2572.

Перегляд відео: «Голодомор -Вже не буде їсти хтітись. І не пухнуть нозі.»

Вчитель
Подібне лихо ніколи не повинно повторитися. Якщо ми будемо пам’ятати минуле, то в майбутньому уникнемо страшних трагедій.

Хай хліб наш насущний буде завжди на столі, хай ніколи не повторяться роки Голодомору!

Автор матеріала
Поділитись в соціальних мережах
Прикріплення
Відсутні
Додаткові функції
Друкувати
Надіслати другові
Коментарі
avatar